0
Народні перекази народів, що проживають на території України. В даному розділі представлено кримські та українські народні перекази.
СТІНА МАНГУПА
Розповідають, що стіна фортеці Мангупа з боку межигір’я Табанадере була зруйнована якимось богатирем.
Прибув він сюди здалека, бо почув, що у мангупського князя є дочка — незвичайна красуня. Богатир той з’явився перед Мангупом і почав вимагати, щоб князь показав йому дочку. Князь прийняв його по-князівськи: вислав воїнів з наказом принести голову сміливця. І з ким задумав мірятися силамиї Богатир розвіяв купку воїнів, попрямував до воріт Мангупа і повалив їх. І не лише повалив, але й скинув верхню частину фортечної стіни, а разом з нею і князівських слуг, що там засіли. Покінчивши з цим, герой знову почав вимагати, щоб йому привели красуню, загрожуючи перетворити все місто в руїни.
Переляканий князь привів свою дочку. Оглянув її богатир з голови до ніг і засміявся:
— Так оце та красуня?! І наслухався ж я різних нісенітниць! Та це ж кошеня!..
Побажавши дівчині такого ж, як сама вона, кволого чоловіка, він пішов собі геть.
Вражений таким поворотом сватання, князь Мангупа довго стояв мовчки, а потім похитав головою і сумний пішов до палацу. А коли лагодили стіну, наказав висікти на одній з плит напис, що возвеличує людей сильних і великодушних.
ШАНДРОВСЬКИЙ СОЛЯНИЙ КОЛОДЯЗЬ
Турецький султан Сулейман, побивши сербів, оголосив війну королю Матвію і повів своє військо на Угорщину.
Король Матвій зібрав велике військо й рушив назустріч туркам. До самого Дунаю підвів він своє військо, а на протилежному березі в завойованому Белграді вже стояли турки на чолі з султаном Сулейманом.
Довго розглядали ворожі війська один одного через Дунай. Але ніхто з них не наважувався переправлятись на другий берег і вступати в бій з ворогами. Боялися, щоб під час переправи не побили їх.
Нарешті це надокучило султанові і він надіслав до Матвія посла й запропонував, щоб вони обидва виставили від свого війська по одному богатирю: Сулейман — свого, а Матвій — свого.
Хай вони поміряються між собою силою, і чий богатир переможе, той і виграє війну. А другий повинен відступити і заплатити викуп.
Матвій погодився. Почав шукати Матвій у своєму війську богатиря, який би зміг помірятися силою з турецьким богатирем.
Але в його війську такого не знайшли. Засмутився король Матвій — невже він програє війну? І послав у всі кінці своєї держави гінців із суворим наказом привести найсильнішого в країні чоловіка.
Гінці об’їздили всю Угорщину, але ніде не знайшли такого богатиря. Лишилась у них остання надія — на Мараморош. Про нього йшла слава, що там живе богатирський народ. Туди гінці й вирушили.
Коли вони наближалися до села Салдобоша, в полі побачили двох людей, які збирали сіно. Під’їхали до них. Це були, виявилося, батько й син. Подорожні спитали:
— Де тут дорога, що веде на Шандрово?
Хлопець, який саме збирався вивершити воза з сіном, тримав у руках здоровенного паузника,яким сіно притискають на возі, щоб не розтрушувалося по дорозі.
— Ось там! - сказав парубок і показав паузником, тримаючи його однією рукою, наче це була якась тичка.
Королівські гінці аж сторопіли: адже вони вдвох обома руками не змогли б так показати, хоч обидва були нівроку собі дужі хлопці. Такого силуна вони зроду-віку ще не бачили. Відразу посадили парубка на доброго коня й іменем короля наказали їхати за ними.
Парубчину цього звали Павлом Кинижем.
Сподобався Павло королеві Матвію. Відразу ж наказав одягнути його, як належить королівському воякові, й тут же дав знати султанові, що він готовий до герцю.
Другого дня до Дунаю зійшли Павло Киниж і король Матвій з одного боку, а султан зі своїм богатирем — з другого. Перед ними на кожному березі був прив’язаний величезний човен. Обидва човни були однакові, як два волоси. Умови герцю були такі: хто з богатирів штовхне човен далі, той виграє.
Перший штовхнув свого човна турецький богатир. Не встиг човен досягти до середини ріки, як течія підхопила його й понесла вниз. Прийшла черга Павла. Він з такою силою відштовхнув свого човна, що той стрілою перебіг? увесь широкий Дунай і вискочив до ніг спантеличеного султана.
І так переможцем залишився Павло. Турецький султан визнав себе переможеним, заплатив велику данину й пішов геть.
Три дні святкував Матвій перемогу. З правої руки від себе посадовив Павла і перший келих вина випив за його здоров’я. Потім подякував за те, що він переміг у герці, й у присутності всіх вельмож урочисто пообіцяв виконати будь-яке Павлове бажання.
Тоді Павло Киниж підвівся й сказав:
— Ваша королівська величність! Нам не треба ані золота, ані срібла, ні почесного сану, ні маєтків. Тільки прошу я — дайте в нагороду соляний колодязь в Шандрові, і не мені, а моєму рідному краю Мараморошу, бідному людові з цього краю, щоб вони у всі часи могли, за даною вами вольністю, безкоштовно чиряти соляну ропу, і лише вони.
Матвій одразу ж наказав своєму придворному писареві написати листа на песячій шкурі, бо тоді ще паперу не було. Коли лист був готовий, то він скріпив його власноручним підписом і золотою печаткою.
Відтоді вже кілька сотень років марамороські люди все ще користуються цією привілеєю11 і згадують добрим словом свого славного земляка — богатиря Кинижа.
Комментариев нет:
Отправить комментарий